Виговори мене, ніби назву хворобиВиговори мене, ніби назву хвороби,
з якою тепер жити. Східна межа Європи.
Західний напрямок вітру. Снігу нічного лава.
«Слава» - вітається хтось.
І відповідаєш - «Слава».
Виговори мене, мов слово чужої мови,
яким позначають нещастя.
Сніг іде так натхненно, як ідуть до причастя.
Тиха зимова ріка, що впадає в нікуди.
Доки ти нічого не скажеш – нічого й не буде.
Грудневого сонця знеболювальні таблетки.
Світ, мов із атомів, складається з літер твоєї абетки.
Доки ти не скажеш нічого – не буде нічого.
Скажи «світло», щоби всім тут було не надто чорно.
Робота грудневого сонця – така нетривала.
Я складаюсь із голосу, яким ти мене називала,
з теплого наполегливого промовляння.
Короткі дні зимового сонцестояння.
Час, який складається з приписів і положень.
Виговори мене, як номер, за яким тобі допоможуть.
Домішок вітру в голосі – довірливого, легкого.
«Кого нам боятись?» - питає хтось.
І відповідаєш – «Нікого».
Східний кордон, по якому проходить застуда.
Зими, на яку так усі чекали, тимчасова споруда.
Дим підіймається з коминів – залізничний, вагонний.
Сніг лежить на ріці – невиговорений, невагомий.
Південно-західна залізницяПівденно-західна залізниця.
Третя ночі, година рання.
На два вагони одна провідниця
забезпечує пересування.
Ходить, ніби Матір Тереза,
непевна, як погода осіння,
блукає – темна і нетвереза,
розганяючи сновидіння.
Я лежу в глибині вагона,
приречено, мов шахтар у забої,
везу пакет з головою Пітона –
чорного хіміка з Лозової.
Колись він був королем гідравлік,
мав постачальників за кордоном,
жив як міг, контролюючи трафік
між Тирасполем та Краснодоном.
Труїв своїм щемким сурогатом
молдаван та різних узбеків,
навіть був колись депутатом
по мажоритарному від есдеків.
Тепер я не сплю, хоч третя година
й сни підступали до мене тричі,
і слухаю, як його щетина
далі росте на його обличчі.
- Як ти, брат? – питаю. – Проспався?
Може тобі сигарет нарити?
- Ладно, - відказує він, - не парся -
з моїми проблемами тільки курити.
- Страшно, - питаю, - з того боку?
- Не страшно, - каже, - просто незвично.
Страшно було минулого року,
в Ростові, коли спалили шашличну.
А тут – ніби щось тобі не вернули,
і пам’ять волочиться, мов парашути.
Ходиш і забуваєш минуле.
Забуваєш – і не можеш забути.
Лише відчуваєш останнім нервом,
зубами і складками жировими
тонку межу, що проходить небом
між живими і неживими.
Так що вези мене, брат, додому,
в тихому, наче спів, вагоні,
вези мою безкінечну втому
і спомини мої невагомі.
Віддай мене товаришам по зброї,
нехай ці печальні п’яні бандити
тепер вирішують поміж собою
що з головою моєю робити.
Нехай пам’ятають усі мої звички,
голосу мерзлі глибокі озера
й легені – чорні, як рукавички
побитого безнадійно боксера.
Скажи тій жінці, що вміла любити,
нехай виходить з печалі своєї.
Все, що я міг для неї зробити –
це померти подалі від неї.
Така тепер між нами різниця.
Вклади сигарету мені до рота.
Смерть, вона як оця провідниця –
для неї це просто чесна робота.
Теплі сни, випадкові дати.
Все, що ти встиг запам’ятати,
все, що побачити довелося,
живе по смерті, ніби волосся.
Поговори зі мною, братка.
Палений найк, стара арафатка.
Ніч пливе, сутінь хитається,
повітря вдихається,
видихається.
І тінь січневої ПалестиниІ тінь січневої Палестини,
і голоси, що здавались простими,
і світло серед поля пустого –
все це лише для того,
аби пастухи, що гляділи худобу,
побачили навіч його подобу,
щоби кожен міг говорити напевне –
все це робилось для мене.
Рівний тривожний вогонь містерій
для громадян однієї з імперій,
для переміщеної особи
пізнього неба важкі основи.
Східні ріки з нічною водою,
слова, що робилися колядою,
промовлені злякано і нетямущо –
все це лише тому, що
стоїть вологою у відлигах
політика в біблійних книгах,
з її прозріннями та страхами,
розказана пастухами.
Хай твоя пам’ять – поганий порадник.
Вітри вистуджують виноградник.
Зимове море, тепле зісподу.
Дивні звичаї Близького Сходу.
Церква – викладена, мов із каміння,
з передбачення й розуміння,
містить в собі найпростіші душі,
просушує голоси пастуші.
Щоби вкласти в щоденну мову
цю химерну світобудову
неправдоподібного і простого –
все це саме для того.
Як це діється тут, на Сході?Як це діється тут, на Сході?
Світло спалахує за рікою.
Квітка місяця в неба на споді
здається темною і загіркою.
Небо в січні криваве, наче
пускають троянди у воду проточну.
Кордон під снігом зранку означать
діти, що наново стежку протопчуть.
Зимують під сонцем птахи і тварини.
Тяжіють збіжжям підвали й комори.
Ріка по холодній щоці країни
сльозою стікає в Азовське море.
Зима заходить у заводь широку.
Діти в свята залишають школу.
Бог народжується щороку
саме тут – в заплавах Осколу.
Лис обережно пробує кригу.
Рибалки – тихі в місті над міру –
везуть на ярмарок сушену рибу,
мов мощі святих, що померли за віру.
І віддають їх у руки циганок.
І кожне торкання лишає опік.
Несуть покупці повз церковний ганок
олію, вугілля і теплий одяг.
А в церкві знаються на законах.
Лежить вогонь на кожнім мерцеві.
В церкві святі на старих іконах
одягнені просто, як всі місцеві.
Ісус на іконі сумирний вранці,
мовить слова – печальні, нагорні.
Комір у нього на вишиванці
темніє, ніби шрам на горлі.
Течуть на Південь води проточні.
Течуть цілий день золотими шовками.
Ягнят, народжених проти ночі,
гріють жіночими кожухами.
Гріють дітей і сонну худобу.
Ростуть уві сні ягнята і діти.
Діти мають триматися дому.
Худоба має добре родити.
Рибалок хрипка пізня говірка.
Пахне вугіллям від залізниці.
Сходить над ярмарком перша зірка.
Мовкнуть діти. Співають лисиці.
Буде так: бредуть мисливці в снігахБуде так: бредуть мисливці в снігах.
Свої почули. Тепер скажи це при ворогах.
Крига прострілює під черевиком.
Мисливці спускаються до засніженої ріки.
На тому березі буде все навпаки.
Але збудеться все, сказане чоловіком.
Вони довго йшли, пройдуть і ці сніги.
І навіть коли твоє слово не має ваги,
воно все одно має сенс, як і кожне слово.
Подумай, перш ніж говорити зима,
перш ніж говорити, що все дарма.
Я чую тебе, мови киснева осново.
Що в слові пам’ять для тебе є головним?
Такі часи, коли мало хто повторює сказане ним –
більшість просто чекає, коли він зробить помилку.
Більшість із нас чекає потрібних слів.
Мисливці над вечір підіймуться з-за столів.
Виходячи, хтось торкне вишневу гілку,
і, торкнувши, тихо подякує. Буде так –
ніхто з цих рубаних снігом упертих бідак
ніколи не пошкодує про те, що піднявся й вийшов.
Ми всі хотіли вірити, просто мало хто вмів.
У небо здіймається стільки синіх димів,
аж небо має присмак вогню і вишні.
Як це було? До ранку сипався сніг.
Я пам’ятаю їх до останнього, знаю їх всіх.
Зима добігає кінця, попереду півжиття ще.
І обрис гори за рікою, мов обрис її плеча.
І тут ніхто її не пам’ятає, хоча
саме її забути було найтяжче.
Сніг прогинається від цієї ходи.
Знайдуть притулок усі, хто прийшов сюди.
В небі, наче тварини, пробуджуються холоди.
Але скажи – хто, якщо не вони?
Мисливці повертаються в місто без дичини.
Окуні підіймаються з глибини.